Теплі спогади про ватру на святі «Дзвони Лемківщини»

0
308

Всі ми знаємо, що Україна є багатонаціональною державою у який проживають представники багатьох націй і народів, але і сама українська нація продовжує формуватись ще й сьогодні .Я не маю на меті заглиблюватись в особливості етногенезу в Україні, моя мета скромніша, розповісти про свої враження від щорічного свята «Дзвони Лемківщини», на якому я побував кілька років тому. Його проводять представники лемків, які є етнічною групою українців. Що ж це за свято? Для того щоб відповісти на це питання треба все ж таки, бодай коротко, заглибитись в історію.

Науковці, зокрема етнографи, філологи, історики розглядають лемків, як саму західну гілку українського народу, хоча є і прихильники відрубності у розумінні формування їх, як окремої етнічної групи східних слов’ян. Історично лемки проживали по обох схилах Карпат на території Польщі, Словаччини та сучасної України. Назва «лемко», «лемки» походить від застосування у розмові, слова «лем» у значені «лише», «тільки». Цей етнонім почав вживатись на початку XIXст. завдяки працям таких науковців як Й. Чапльович, П. Шафарик, І. Вагілевич та інші.

У самому народі довгий час побутувала самоназва «русини», «руснаки». Хоча наукові суперечки щодо того, хто є такі лемки, точаться і до тепер, більшість їх сьогодні вважають себе українцями. Мені сподобався вислів голови Всеукраїнського товариства «Лемківщина» .О. І. Венгриновича, який під час відкриття свята сказав: «Кажуть, що ми гілка українського народу! Ні, ми його корінь!». Що ж така точка зору має право на існування. Лемки дали багато видатних постатей український культури.

Мало хто знає, що автор музики гімну України М. Вербицький – лемко, а також відомий композитор Д. Бортнянський, художник Н. Дровняк та інші. Їм довелось пережити одну з найдраматичніших сторінок своєї історії у кінці першої половини XX ст. Мова йде про фактично примусове переселення зі своїх предковічних земель, зокрема з території Польщі до УРСР у 1944-1946 рр., майже півмільйона осіб, на підставі відповідної угоди між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення.

Важко було їм на новому місці у чужому краю, не всі спочатку привітно зустрічали переселенців, глузували з їхньої мови, але важка праця і наполегливість, доброзичливість цих людей розтопили людські серця.

Ті, хто залишився у Польщі, більше 140 тисяч осіб, були депортовані в ході горезвісної акції «Вісла» у 1947 р. на західні території Польщі, що відійшли до неї після звільнення від гітлерівської окупації. Висвітлення причин не подаю навмисне, бо коротко зробити це неможливо, нехай кожен сам, хто зацікавиться, знайде відповідні джерела інформації, які зараз доступні.

Лемки дбайливо бережуть пам’ять про свою батьківщину і щорічно проводять свята у різних куточках світу. Основне ж місце, куди вони з’їжджаються є с. Ждиня у Польщі, але не менший розмах має це свято і в Україні, що проходить кожного року у м. МонастириськаТернопільскої області на території якого осіла більшість їх представників. Під час фестивалю була озвучена цифра, можливо трохи і перебільшена – 400 тисяч чоловік, що проживають тільки в Тернопільській області.

У 2013 році мені довелося побувати на XV Всеукраїнському фестивалі лемківської культури, який проходив 3-4 серпня під гаслом «Цне мі ся за тобом мій лемківський краю», тобто сумуємо, тужимо за тобою. У свій час, завдяки сприянню і підтримці влади, була виділена чимала ділянка землі у мальовничий місцевості в урочищі Бичова, що на відстані біля 2 км від районного центру. Тепер це місце постійного проведення свята «Дзвони Лемківщини». Перший і другий фестиваль спочатку проходили у с. Гутисько на Бережанщині.

Святу завжди передує ретельна підготовка, адже тисячі людей прибувають сюди з усієї України, а також із закордону, тому треба все продумати від проживання до харчування, а також транспорту. І це вдалось його організаторам. Для тих, хто немає де зупинитись, в лісі встановлюються великі намети, прямо під відкритим небом розгортаються пункти харчування, де при тобі готують дуже смачні страви національної лемківської кухні, яку треба неодмінно скуштувати.

Особлива увага приділяється програмі фестивалю, куди входить: урочистий хід-парад учасників, відвідування музею лемківської культури, відкриття і закриття свята, запалювання і гасіння ватри, прес конференція для журналістів і безперечно виступи чисельних фольклорних колективів та окремих виконавців та, нарешті, у ніч з суботи на неділю – молодіжна забава.

На «ватру», як тут кажуть у більшості випадків про це свято, я приїхав з сусіднього Бучачського району, де оглядав цікавий природний об’єкт, а саме – водопади у с. Русилів. Вже на автостанції м. Бучача, а також по дорозі, де зупинявся рейсовий автобус, почали сідати люди різного віку, по-святковому вдягнені, були серед них і чоловіки поважного віку, десь років за 70.Один з них, маючи хворі ноги, їхав з пересадками аж з Борщівського району. Розповів, що має жінку-лемкиню, на ватрі не перший раз, але зараз вона захворіла і не змогла поїхати, тому він повинен бути там, щоб все побачити, запам’ятати і передати бодай хоч так часточку тепла від спілкування з краянами.

Я подумав, невже цей чоловік, якому і ходити важко, буде ночувати у брезентовому наметі в лісі, де немає особливих умов, адже на всіх готелів не на вистачало. Мабуть, любов і туга за рідним краєм його дружини, з якою він розділив тяжку долю, спонукала його приїзд на фестиваль.

Приїхавши на автостанцію у Монастириську, почав шукати житло. Навпроти як раз був новозбудований комплекс, схожий на готель, але його власник, який стояв поруч, повідомив, що місцева влада, під всілякими приводами не дає дозволу на відкриття готелю у частині цього приміщення. Така недолуга політика мене здивувала, адже це додаткові кошти у бюджет міста, розвиток його інфраструктури, заохочування туризму. Пройшло кілька років, тож сподіваюсь, можливо, зараз щось змінилось на краще.

Мій співрозмовник направив мене у місцевий мотель. На моє щастя там був вільний один номер, про що я дізнався, зателефонувавши господарям. Але самих хазяїв мотелю на місті не було, вони з самого ранку в урочищі Бичова порались по приготуванню їжі для чисельних гостей. Слідуючи їх пораді, я залишив свою сумку на зберігання у Галі-«Помідори», так по доброму і разом з тим жартівливо називають місцеву продавщицю овочів, в тому числі і помідорів, якими вона торгувала поруч. Привітна і весела жінка, спасибі їй.

І ось, нарешті, я поспішив до пам’ятника Тарасу Шевченку, де починались урочистості, там зібралось багато сотень людей-глядачів і безпосередніх учасників. Хор натхненно співав: «Реве та стогне Дніпр широкий…». Рух транспорту тимчасово був перекритий, одна за одною шикувались у колону групи лемків, вдягнутих у колоритне національне вбрання з різних областей України, попереду кожної стояв представник з написом області на штандарті.

На початку колони молоді дівчата з барабанами та духовий оркестр. Хор закінчив співати і колона під звуки маршу рушила до автостанції.

Раптом я побачив напис « Хмельницька область», швидко підбіг до головного, відносно невеликої групи, і запитав: «Чи є тут представники Полонського району?». «Так один є, але він вже на ватряному полі!» була відповідь. Моя покійна мати родом з цього району і я захотів дізнатись, а чи живуть там лемки ? Його відповідь мене приємно вразила і мене охопило якесь відчуття співпричетності, хоча у нашому роду не має лемківського коріння.

Вже на автостанції всі творчі колективи, поважні гості, організатори сіли в автобуси і автомобілі та попрямували до місця проведення свята. Решта, а це ті, хто не мав власного транспорту, мали змогу дістатись до урочища Бичова спеціально організованими маршрутними таксі, які постійно курсували від автостанції до урочища. Коли ми під’їжджали до місця висадки, то по дорозі нарахував сотні припаркованих на узбіччі машин. Рух регулювався співробітниками ДАІ, а порядок забезпечували підрозділи МВС, все свідчило про солідний рівень цього заходу. На момент приїзду зібралось напевно біля двох тисяч гостей, які постійно прибували і надалі.

Сама атмосфера свята була неформальна і дуже доброзичлива. Люди підходили і знайомились, вітались один з одним, видно було, що деякі не бачились з минулого року і зараз обмінюються новинами і своїми враженнями. Не було видно жодного похмурого обличчя. Дуже приємно, що на свято зібрались не тільки лемки з різних куточків України і світу, а й інші люди. Скрізь розташувалось безліч різноманітних торгових точок. Одні пропонували смачну їжу, яку готують у вашій же присутності, а також широкий вибір напоїв. Крім традиційного шашлику чи смаженої ковбаси, можна поласувати такими наїдками, як: «шмаряні голубці», «підбиваний борщ», «кремзлики» та іншими дивами кулінарного мистецтва, які я особисто вживав з великим задоволенням!

В інших палатках сорочки вишиванки, рушники, головні убори, намиста, писанки, безліч сувенірів, можна також купити літературу з історії лемківського краю. Народні майстри проводять свої майстер-класи. На ваших очах гончарі виготовляють вироби з глини, які ви можете придбати. Поруч лотки вже з готовою продукцією, особливо мене привабили різноманітно розмальовані тарілки з широким вибором сюжетів – від природи до історичних. Не міг втриматись і придбав дві тарілочки, які зараз прикрашають мою оселю. Прямо біля автобусів, що привезли творчі колективи, відбувались репетиції: одні виконували хорові твори, інші хореографічні па, хтось налаштовував скрипку, а біля деяких палаток вже співали веселої… Передбачені навіть спортивні майданчики, бажаючі могли пограти у волейбол, зокрема, бул виділений майданчик для дітей, які мали так би мовити «свою» ватрочку.

Після офіційного відкриття свята розпочались концертні виступи чисельних фольклорних колективів і окремих учасників, вік яких найрізноманітніший – від дошкільнят до людей поважного віку. На жаль, не має можливості розповісти про всі номери, але кожен з них, без винятку, вирізнявся щирістю виконання, викликав теплі почуття, адже був присвячений рідному краю, який довелось покинути не з власної волі. Взагалі хочу відмітити якусь зворушливу атмосферу співучасті і співчуття, що панувала на ватрі. Незабутнє враження залишив виступ Христини Соловій зі Львова, гарно співала Олеся Мала з Тернополя та багато інших учасників. Після закінчення концерту, вже пізно у вечері, розпочалась молодіжна забава, яка закінчилась на світанку, головну роль у якій виконували молодіжні гурти. Виступи колективів продовжувались і на наступний день, свято тривало…

П’ятнадцятий Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини», вже вкотре продемонстрував кращі риси нашого народу, особливо згуртованість, високий патріотизм громадян України, потужний творчий потенціал. Пройшло 5-ти років з того часу, як я відвідав лемківську ватру, її тепло зберігається у моїй душі і дотепер. Впевнений, що хто хоч раз побуває на святі надовго запам’ятає його…

Сергій ГОЛОТІН

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here

53 − = 45